БОРИС ТЕН - ПОЕТ-ПЕРЕКЛАДАЧ, ПЕДАГОГ, ЦЕРКОВНИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ.

«Незмірність душі» Бориса Тена

До 120-річниці від дня народження Бориса Тена (Миколи Васильовича Хомичевського) (09.12.1897 – 12.03.1983)

 

«Борис Тен був одним із тих, хто не тільки мистецтвом поетичного перекладу, а й прикладом особистого життя доносив до своїх сучасників високі гуманістичні ідеї, виплекані мислителями, поетами та митцями давнини», – Андрій Содомора.

 

 

 

 

 

                                               Життєвий і творчий шлях

Микола Васильович Хомичевський більше відомий під псевдонімом Борис Тен (Борисфен – антична назва Дніпра). Він понад 50 років жив і творив у Житомирі. Був усебічно обдарованою, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант-диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, церковний і громадський діяч.

Народився Микола Васильович Хомичевський 9 грудня 1897 року в старовинному українському селі Дермані Здолбунівського району на Волині. 

 

Перші письмові згадки про Дермань 500-річної давності. Село було одним з осередків української культури. Тут був монастир, на початку XVII ст. заснована друкарня, пізніше діяла вчительська семінарія.

 Дермань – це така собі Мала Польща зі своїм Малим Сеймом. Люди тут сильні, врослі з корінням у землю. Історичну пам’ять у цьому селі відчуваєш якось по-особливому, не як порожній заяложений вислів, а як щось живе, матеріалізоване, безпосередньо представлене в твоєму часі.

І саме на цій землі народилися два її найславетніші велети – Улас Самчук та Борис Тен. Ці митці, як два крила Дерманя: один розповів на весь світ про Україну і, зокрема, про Дермань; другий зробив усе, щоб Україна мала змогу доторкнутися до скарбів світового письменства. 

 

М.В. Хомичевський – інтелігент у третьому поколінні. Його бабуся Ольга Іваницька була вчителькою Дерманської сільської народної школи. У цій же школі, теж учителькою, працювала й мати – Віра Дормидонтівна (1878–1929). На ниві народної освіти працював і батько Василь Іванович (1872–1954) – інспектор Ковельського вищого початкового училища.

З початком першої світової війни училище евакуювалося до Житомира. Разом із ним сюди переїхала й сім’я Хомичевських. 

У 1917 році Микола Васильович працює в Житомирському статистичному бюро сільськогосподарського перепису. Це була його перша служба. Пізніше вчився на гуманітарному факультеті першого вищого навчального закладу на Житомирщині – нинішнього Житомирського державного університету імені Івана Франка, який було відкрито 16 жовтня 1919 року під назвою Волинський інститут народної освіти. Після його закінчення в 1922 році (перший випуск) два семестри працював учителем.

Одночасно з навчанням в інституті й педагогічною діяльністю Борис Тен захоплюється музикою й театром. Він як лектор, пропагандист пісні та музики бере участь у роботі першого Волинського радянського хору (1919-1923 рр.), яким керував Михайло Петрович Гайдай, а піаністом і акомпаніатором Волинського хору виступав В.С. Косенко. Слід зазначити, що музичну освіту Борис Тен здобув у Московському музично-педагогічному інституті. Але це було значно пізніше, перед початком Великої Вітчизняної війни.

На початок 20-х років припадають перші літературні спроби Бориса Тена. Його перший вірш «Ілюзій мережива тонкі...» датований 20 жовтня 1921 року. У 1923 році з’явилася перша публікація в журналі «Червоний шлях» (№ 6-7) вірша Бориса Тена «Роззуюсь на яру траву».

Складалося так, що Борис Тен увесь час переборював недовір’я до себе владних структур. Воно було викликане тим, що в 20-х роках він був ієреєм Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Про це нічого не згадується в біографічних матеріалах славетного поета-перекладача, ніби релігійна сфера взагалі не цікавила М.В. Хомичевського.

Архівні документи свідчать, що відродженням українського православ’я в Житомирі в 1922–1923 роках займався і М.В. Хомичевський. Він був одним з ініціаторів створення Української православної парафії в Житомирі, її уповноваженим, головою релігійної общини УАПЦ, головою парафіяльної ради церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Членами цієї общини були відомі в Житомирі люди: шевченкознавець Є.О. Ненадкевич, музикознавець та фольклорист М.П. Гайдай, його юна дочка Зоя Гайдай, яка пізніше стала відомою українською оперною співачкою, Є.М. Кудрицький.

У 1922 році Степан Орлик – єпископ Волинський і Житомирський УАПЦ висвятив М.В. Хомичевського в сан священика. Слід зауважити, що М.В. Хомичевський мав і належну релігійну освіту. Він навчався в Житомирській православній духовній семінарії. Це також раніше замовчувалося.

З 1924 року М.В. Хомичевський проживає в Києві. Тут починається, по суті, його літературна й продовжується релігійна діяльність. Він знайомиться з поетом і літературознавцем, перекладачем римських поетів Миколою Зеровим, академіком Олександром Білецьким, Максимом Рильським. З’являються його перші переклади. Він друкує свої твори як у світських, так і в церковних виданнях, зокрема в органі УАПЦ журналі «Церква і життя».

М.В. Хомичевський належав до творчої організації «Ланка» (згодом «Марс» – Майстерня Революційного Слова), куди входили Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник.

Репресії проти української інтелігенції, які почалися 1929 року, зачепили й М.В. Хомичевського, який на час арешту проживав у Києві. Ось свідчення митрополита В. Липківського: «З одного Києва пішли на заслання найкращі священики: Красицький, Карпов, Ходзицький, Хомичевський...».

Архівні документи свідчать, що 7 серпня 1929 року М.В. Хомичевський був заарештований Київським відділенням ДПУ УССР і за постановою судової трійки ДПУ УССР 4 лютого 1930 року засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Проте невдовзі вирок було замінено адміністративним засланням на Далекий Схід.

М.В. Хомичевський довгих сім років поневірявся в далеких від України краях. З Далекого Сходу почався довгий і болісний шлях повернення його в Україну. Звільнений восени 1936 року.

Переборювати всі життєві труднощі допомагала М.В. Хомичевському сім’я. У сім’ї панували культура, благородство, доброта, порядність, шанування, турбота, чуйне ставлення, увага, теплота, щирість, чесність, вірність. Його дружина – Апполінарія (Нара) Леонтіївна Ковальчук, камерна й оперна співачка, вокальний педагог, закінчила Київську консерваторію (тоді – музично-драматичний інститут імені М.В. Лисенка), обрала долю декабристки. Вона покинула все: Київ, сцену, перший шлюб – і поїхала на Далекий Схід до Миколи Васильовича. Там вони почали подружнє життя. Він мав сімейне щастя. А 2 квітня 1933 року в них народився єдиний син Василько, по-домашньому – Льока, не Василь, а Василько, як називалися давньоруські князі.

У поезії «Монологи дружини» Б. Тен писав:

Через поля, ліси, річки і гори

Принесла я тобі палкий привіт,

А з ним єдиний світ кохання цвіт –

На край землі, до океану-моря.

І ще: В далеку і невідому країну,

Де з морем сходиться сира земля, –

Прийшла до тебе крізь тернистий шлях

І навіть кинула свою родину.

Повернувшись з Далекого Сходу до Києва, Борис Тен працює протягом декількох місяців завідувачем літературної частини Київського пересувного театру. Потім знову, аж до війни, йому забороняється жити в Україні. Знову Росія: Калінін, Поволжя, Москва.

Борис Тен – учасник Великої Вітчизняної війни. З її початком перебував на фронті. Як кореспондент армійської газети був прикомандирований до батальйону зв’язку. Згодом батальйон опинився в оточенні, і Борис Тен потрапив за колючі дроти, у фашистську неволю, у табір під Новгород-Сіверським. Про поведінку в полоні, характер Бориса Тена свідчить те, що німці так і не дізналися, що ця людина вільно володіє німецькою мовою. Тут він не шукав для себе полегкості.

Німці дозволили військовополоненим організувати в Новгород-Сіверському самодіяльний театр. Його очолили Борис Тен та Йосип Смолянський. Деякі вистави театру сприймалися населенням як антифашистські демонстрації, прямий заклик до боротьби. Йосип Смолянський очолив групу підпільників, яка налагоджувала контакт з партизанами. Однак ці зв’язки було розкрито. Йосип Смолянський, Борис Тен і ще двоє акторів театру були засудженні до розстрілу. Але Й. Смолянський усю вину свідомо взяв на себе і був страчений, інших вивезли до Німеччини.

Війна, зокрема перебування Бориса Тена у фашистському полоні, додали відчуження й недовіри до нього. Навіть право жити після війни в Житомирі він одержав не одразу. До Житомира Борис Тен повернувся тільки в кінці 1945 року. Тут на нього чекали дружина і син, які повернулися сюди після далекосхідних та північних мандрів.

Але куди б не закидала доля Бориса Тена, скрізь він продовжував творчо працювати, показував свій незламний характер.

1949 року настає переломний момент у його творчості та перекладацькому подвижництві. Він перекладає з давньогрецької мови «Прометея закутого» Есхіла. Його перу належать також переклади «Хмари», «Лісістрата», «Жаби» Аристофана, «Поетика» Аристотеля, «Антигона», «Цар Едіп» Софокла, «Медея» Еврипіда; з німецької «Розбійники» і «Вільгельм Телль» Шіллера; з англійської – «Ричард ІІІ», «Антоній і Клеопатра» Шекспіра; з французької – «Торквемада» Гюго, поезії А.-М. Шеньє та пісні Французької революції; з польської – «Лілля Венеда» й «Балладина» Ю. Словацького, «Кримські сонети» та інші поезії Адама Міцкевича; з російської – «Домик в Коломне» Пушкіна, «Живой труп» Л. Толстого та інші.

Ще за життя Бориса Тена 1982 року був виданий збірник перекладів античних творів «Давньогрецька трагедія». А раніше, 1970 року, коли авторові звернуло вже на восьмий десяток, вийшов із друку єдиний збірник сонетів «Зоряні сади».

 Вагоме місце в житті Бориса Тена займала музика. Більше двадцяти років він очолював музичне об’єднання житомирських композиторів, був одним із організаторів Поліського народного хору «Льонок», нині відомого ансамблю пісні й танцю. З його учнів по музичній лінії особливо відзначились Олександр Білаш і Вадим Гнєдаш – перший композитор, другий – керівник симфонічного оркестру.

Різнобічною була педагогічна діяльність Бориса Тена. Він викладав латинську мову в Житомирському інституті іноземних мов та педінституті. Працював у музичному училищі й училищі культури (в училищі культури працював і його син Василько).

 Крім того, завідував літературною частиною облмуздрамтеатру, був ученим секретарем науково-методичної ради з питань літератури і мистецтва обласної організації товариства «Знання», багато працював з творчою молоддю, ростив, учив, плекав, наснажував, допомагав.

 

Це його зусиллями створюється в Житомирі літературна студія, яка зараз носить його ім’я і звідки вийшло багато талановитих поетів і письменників, завдяки чому стало можливим створення письменницької організації в області.

 «Скільки він возився з усіма нами зовсім безкорисливо, віддаючи так багато дорогоцінного часу, – згадує лауреат премії І. Огієнка поет Михайло Клименко, – тільки тепер ми можемо оцінити, та й то не до кінця, його титанічну працю».

 

Його учнями вважають себе Валерій Шевчук і Андрій Содомора, Валентин Грабовський і ще багато талановитих і вдячних своєму наставникові земляків. Багатьом з них він був не лише наставником, але й другом, а таким як Зоя Милашевська – навіть батьком, бо не лише моральної, але й матеріальної підтримки впродовж багатьох років потребувала ця прикута до ліжка з 12-ти років письменниця і відчувала тепле, по-батьківському щире піклування про себе. Та й не лише вона.

 

 

 Зоя Милашевська – легендарна, мужня жінці, яка, будучи впродовж усього життя прикутою до ліжка, не зламалася, а знайшла сили закінчити два вузи – Бердичівський педагогічний інститут (факультет іноземної філології) та Київський університет (історико-філософський факультет). Зоя Милашевська перекладала з польської, англійської, німецької, французької. Інтерес у читачів мали повісті «І знову дощ», «Повість про вчительку», «Кохання мужніх». 

 

 

 

 

Особливе місце в житті Бориса Тена займала сім’я, в якій панував культ жінки і книги. Борис Тен не робив передплату на газети й журнали. Він любив їх купувати, причому протягом десятків років в одного й того ж кіоскера. Останній ще продавав періодику відомому письменнику-драматургу житомирянину Івану Кочерзі, який до 1930 року жив у Житомирі.

До реабілітації Борис Тен не дожив. Рішенням прокуратури м. Києва вона прийшла 10 січня 1990 року, по суті, разом із реабілітацією УАПЦ, яка стала відроджуватися в Україні, починаючи з 1989 року. Помер же він 12 березня 1983 року, на вісімдесят шостому році життя.

 

 

 

Одісея Бориса Тена продовжилась і після його смерті. Він мав єдине прохання, щоб його прах поклали на вічний спочинок поруч із матір’ю, дружиною і сином. Але останнє бажання великого перекладача не було виконане. Його поховали на Корбутівському кладовищі, у місці, яке дісталося в порядку, так би мовити, живої черги. Тільки значно пізніше, 23 березня 1990 року, його волю виконали, перепоховавши на Смолянському кладовищі, як він і заповідав. До 100-річчя від дня народження Бориса Тена на Смолянському кладовищі споруджено меморіальний комплекс і встановлено пам’ятник на його могилі роботи скульптора Антона Матвієнка.

 

 

 

 

6 травня 1989 року в Житомирі вулицю ХХІІ з’їзду КПРС було перейменовано на вулицю Бориса Тена. На будинку, у якому він мешкав, установлено меморіальну дошку. Його ім’ям названо Житомирське обласне літературне об’єднання, а також вулиці в Рівному та Здолбунові.

 

Таку ж дошку встановлено у селі Дермань на будинку, де народився письменник.

 

Іменем Бориса Тена названо в Рівному обласну літературно-мистецьку премію, яку присуджують із 1987 року, персональну стипендію в Рівненському інституті культури.

Твори Бориса Тена

 

Жадань і задумів неспокій. З творчої спадщини Бориса Тена: вірші, переклади, ст., листи, спогади / [упоряд.: А. Ф. Журавський, К. В. Ленець]. – К.: Рад. письменник, 1988. – 551 с.: фото.

 Тен Борис Зоряні сади : сонети / Борис Тен. – К.: Рад. письменник, 1970. – 103 с.

Тен Борис Таємна сповідь: поезії: до сторіччя з дня народження поета / Борис Тен ; Житомир. держ. літ. музей. – Житомир : Житомир, 1997. – 68 с.

Література про життя та творчість Бориса Тена

 

Гомер ХХ століття // Житомирщина туристична: краєзнав. нариси / М. М. Костриця, М. Ю. Костриця; за ред. М. Ю. Костриці. – Житомир: Полісся, 2009. –  С. 281–285.

Демченко Ліна. Борис Тен: біографічний нарис / Ліна Демченко. – Житомир: М.А.К., 1997. – 16 с. : портр.

Кожному мила своя сторона: Краєзнавчі нариси про видатних людей, минуле Житомирщини, обряди і звичаї населення краю [Текст]: научно-популярная литература. Ч.2 / Упоряд. Л.І. Бондарчук, Л.С. Демченко. – К.: СМП «Аверс», 1998. – 312 с.

Костриця М. Ю. Рідний край – Житомирщина [Текст]: навч. пос. / М.Ю. Костриця. – К. : Вид-во МАПА, 2005. – 160 с.: іл.

Мокрицький Г. П. Вулиці Житомира [Текст]: енциклопедія Житомира. Кн.1 / Г.П. Мокрицький. – Житомир: Волинь, 2007. – 640 с.: ил, карты, планы, рис.

Мокрицький Г. Житомир український [Текст] / Г. Мокрицький. – Житомир: Волинь, 2012. – 24 с.

Пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва [Текст]: енциклопедія Житомира / За ред., Г. П. Мокрицький, Т.ІІ, Ч.1. – Житомир: Волинь, 2009. – 244 с.

Світло Житомира. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський: до 110-ї річниці від дня народження Бориса Тена // Тет-А-Тетерів: літературний альманах / авт.-упоряд. М. П. Пасічник. – Житомир: Пасічник М. П., 2007. – Кн. 1. – С. 27 .

Шевчук А.О. Житомирські етюди: зібрані твори / Анатолій Шевчук; авт. передм. Володимир Даниленко. – Житомир: Рута, 2013. – 622 с