АНАТОЛІЙ ПИЛИПОВИЧ СМІЮХА. ЙОГО ЖИТТЯ - СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ

Сміюха Анатолій Пилипович - Людина з великої букви, лікар від Бога, хірург з золотими руками. Все своє свідоме життя від присвятив самовідданому служінню, не на словах, а на ділі, людям. Син трудової Дніпропетровщини, він став Почесним громадянином міста Баранівка. Анатолій Пилипович по праву заслужив це звання, рятуючи людські життя, допомагаючи людям

 

 

 

 

Біографія в світлинах

Народився Анатолій Пилипович в 17 червня 1940 року в селі Башмачка Дніпропетровської областіа

  Батьки: Пилип Опанасович та Ганна Несторівна

       

  1946 році Анатолій йде до школи

8-й клас. Під час весняних канікул. Юний Анатолій з сестракми Катериною і Тамілою.1952 р.

 

Сміюха А.П. з друзями.Службав лавах Радянськї армії (1959 р.)

 

1962 р. Сміюха зарахований до Дніпропетровського медичного інституту

6-й курс.Фото с однокурсником

 

1968р. Анатолія Пилиповича Сміюху, наказом до Баранівської лікарні, зарахували на посаду лікаря-хірурга.

Під час операції

 

Сміюха А.П. у спогадах колег

 

 

ІГОР КАРЮК

лікар-хірург

      Сміюха Анатолій Пилипович родом з козацьких країв, тому, мабуть, і прізвище мав козацьке. Саме козаки, часів Запорізької Січі, давали прізвища своїм побратимам коротко та влучно, відповідно до рис характеру людини.

      Анатолій Пилипович міг одним словом, жестом чи й навіть інтонацією голосу підтримати людину і вселити в неї надію. Швидко орієнтуючись в настрої людини, він вміло знаходив спільну мову і переводив її в спокійне русло, ведучи розмову так, щоб не образити співрозмовника.

      В 1999 році мені пощастило потрапити на роботу в колектив хірургічного відділення Баранівської райлікарні. Анатолій Пилипович відразу примітив старання молодого хірурга.

     Якось, після вихідного дня, я прийшов на роботу трішки раніше, ніж звичайно, і став готуватися до однієї з перших своїх операцій. Повторив у пам’яті теоретичні моменти, хід операції і з нетерпінням чекав Анатолія Пилиповича.

     Після завершення обходу та огляду хворих, ми пішли в оперблок. Мимохідь глянувши на мої руки, а вони були брудного темно-коричневого кольору, Анатолій Пилипович зауважив: «Як ти з такими руками маєш оперувати? В опе­раційну сьогодні не йдеш...». В мене все всередині похололо. Як же так, я ж так готувався, і раптом «не підеш»...

      Я почав виправдовуватися, пояснюючи, що я ретельно мив руки, та вони не відмиваються. А справа вся в тому, що напередодні я іздив з дружиною в ліс по гриби. Як на те, ми натрапили на маслята і нарізали їх цілі кошики. Ці смачні гриби, як відомо, вкриті слизом і характерною коричневою пігментацією, яка при чистінні грибів залишається на руках. Тож відмити руки, скільки я не старався, я так і не зміг.

      Тож скільки я не виправдовувався, складалося враження, що мене не чують. Дійшовши до операційної, переодягнувшись та почавши мити руки, Анатолій Пилипович повернувся до мене і, наче і не було нічого, каже: «Ти ще довго тут стоятимеш? Ану мерщій мийся! Будеш знову їхати по гриби, візьмеш мене з собою, покажеш, де ті маслята ростуть!» - і весело розсміявся. Це був своєрідний урок асептики та антисептики.

Згодом Анатолій Пилипович ближче і уважніше придивився до мене і почав частіше брати з собою на огляд хворих, на операції. Після огляду та обстеження хворого він давав можливість мені також оглянути пацієнта. Після в ординаторській він запитував мою думку відносно симптомів хвороби та діагнозу. Якщо я в чомусь помилявся, то він мене вміло виправляв, не ображаючи при цьому мене як людину, як молодого лікаря...

      Анатолій Пилипович був людиною незаурядною. Це відчувалося в усьому. Він любив життя, людей, природу, він міг розмовляти з вами на будь-яку тему, досконало знаючи всі її аспекти.

     Так, одним із любимих занять його було бджільництво. В лікаря була навіть невеличка пасіка, якій він уділяв частину вільного часу, якого завжди так не вистачало...

     Анатолій Пилипович завжди називав мене своїм земляком, хоча наші області, Полтавська, з якої я родом, та Дніпропетровська, з якої він, були сусідніми. Можливо, саме тому він розкривав мені багато таємниць однієї з найзагадковіших галузей медицини - хірургії. Свою роботу Анатолій Пилипович знав досконало, любив її і дорожив нею. Не секрет, що часом хірург іде на операцію, не маючи чіткої уяви про те, що робиться у хворого в черевній порожнині. А от Анатолій Пилипович був наче чародій. Перед такою операцією він клав мені у кишеню халата папірець і говорив: «Подивишся після операції». Після операції, звісно, з нетерпінням діставав з кишені папірець і читав написаний там діагноз. Жодного разу Сміюха не помилився...

     Анатолій Пилипович - мій найбільший приклад мужності і відваги в нелегкій роботі лікаря-хірурга. Коли я почав самостійно оперувати хворих, то, звичайно, спочатку хвилювався, боявся за хворого, за відповідальність перед людиною та перед Богом. Адже іноді буває, що скальпель хірурга не в змозі зробити диво і врятувати хворого. Якось до хірургічного відділення поступив хворий з нирковою колікою. Після обстеження та відповідного лікування стан хворого поліпшився. Він добре виспався, відпочив, бо дві доби поспіль не спав, страждав від болю. На вранішньому обході при огляді хворих він скарг не виявляв і був задоволений і вдячний за допомогу. Чоловік поголився, вмився, поснідав у їдальні, прийшов до палати і раптово помер... Для мене це був великий удар, бо я переймався, що зробив щось не так. Але коли зробили розтин тіла, то з’ясувалось, що з мого боку помилки не було. Просто у хворого стався гострий серцевий напад, обширний інфаркт міокарда. Та мені від цього було не легше. Я сильно хвилювався. Добре, що поряд знаходилася така людина, як Анатолій Пилипович Сміюха, який поговорив зі мною, заспокоїв, дав дружню пораду, віднісся, одним словом, по-батьківськи. Я ніколи цього не забуду…

      Після цього випадку я завжди дотримувався і дотримуюсь його порад, як в роботі, так і в житті. Він говорив: «...оперуй все, ніколи не відмовляй хворому, який в тебе вірить, ніколи не думай про матеріальну вигоду, люби свою роботу, і тоді з тебе будуть люди».

      Надалі, оперуючи хворих, я завжди знав, що кожної миті можу розраховувати на допомогу Анатолія Пилиповича. Це стосувалося не тільки мене, а й всіх хірургів нашого відділення. Лікаря поважав весь медперсонал лікарні, і він в свою чергу звертався до кожного на ім’я та по батькові. Як лікар, як хірург, як людина він заслуговував на повагу, та на те, щоб бути прикладом для багатьох...

     Чужий біль, біль кожного хворого, кожної людини Анатолій Пилипович пропускав через своє Велике, Добре Серце. На превеликий жаль, одного разу це серце не витримає перевантажень і здасть...

     Надворі стояло спекотне літо. Кондиціонер в операційній не міг достатньо охолоджувати повітря. А оперувати необхідно було. Операція холецистектомія проходила доволі складно. В операційній жарко, на хірургові костюм, халат, шапочка, маска. Тіло «вариться», операція триває вже більше години... Наркоз дає лікар-анестезіолог Карась Василь Іванович. Раптом Анатолій Пилипович пропонує мені зайняти його місце, тобто місце оперуючого хірурга, а сам стає на місце асистента, моє місце. Я сприйняв це як велику довіру. По суті так воно й було, бо якби він мені не довіряв, на операцію не брав би. Та справа була в іншому, що я, зосереджений на операції, помітив не відразу. Анатолій Пилипович різко зблід, йому стало зле. Василь Іванович відразу оцінив ситуацію і забрав Сміюху з операційної, прямо в реанімаційне відділення. Кардіограма підтвердила обширний інфаркт міокарда... Так на «бойовому посту» хвороба вперше нанесла удар лікарю...

     Я, закінчивши операцію, мерщій побіг, щоб дізнатися про стан Анатолія Пилиповича. Він був важкий...

     Завдяки старанням колег Анатолій Пилипович одужав. Ще якийсь час він надавав консультації, але вже не оперував, а невдовзі, як не важко було розлучатися з улюбленою справою, він змушений був піти на заслужений відпочинок.

     А ми з колегами продовжуємо робити складні, а іноді і надскладні операції, відчуваючи духовну підтримку нашого Вчителя, талановитого лікаря, Людини з великої букви — Сміюхи Анатолія Пилиповича.

 

 ОРНОСТАЙ В.Я.

 лікар-травматолог

     Доля звела мене з Анатолієм Пилиповичем Сміюхою в 976 році, коли я, молодий спеціаліст, з дипломом лікаря приїхав працювати в дільничну лікарню смт Першотравенська, що в Баранівському районі. Травматологом в лікарні на той час був нині покійний Іванов Іван Іванович. Тож коли він був у відпустці, мене викликали до хворого з відкритою раною кисті. Травма була важкою, і я ніяк не міг спинити кровотечу. Не гаючи часу, я повіз хворого в район. Доставивши постраждалого в приймальне відділення районної лікарні, викликали для надання хірургічної допомоги ургентного хірурга, а ним в цей день був Сміюха Анатолій Пилипович.

     До маніпуляційної палати зайшов високий, приємної зовнішності чоловік з посмішкою на обличчі, і відразу ж привернув до себе своєю харизмою.

Побачивши моє хвилювання, він, оглянувши хворого і повернувшись в мій бік, промовив: «Не хвилюйся, зараз усе зробимо». Ніби і хворого заспокоїв, і мене заодно. За якихось десяток-другий хвилин рана була зашита і кровотеча припинилась. Це було моє перше знайомство з лікарем Сміюхою, людиною доброї душі, веселої вдачі, доброзичливим, ладним прийти на допомогу кожному хто звернеться до нього.

       У 1979 році я переїхав жити і працювати в Баранівку. Спочатку лікарем-хірургом під керівництвом наставників Сміюхи А.П., Войтка В.Т. та Ремінного В.В. Доводилося оперувати хворих з усіма, але найбільше з Анатолієм Пилиповичем.

       Запам’ятався на все життя один випадок. Я мав асистувати Анатолію Пилиповичу на одній з операцій. Ми мили руки, і він у мене запитав: «Василь Якович, як ти думаєш, що у хірурга повинно бути чистим?». Ми мили руки, і я, звісно, відповів, що у хірурга повинні бути чисті руки. По невеликій паузі він відповів: «Ні, Василь Якович, у хірурга повинна бути чистою совість, а руки... руки повинні бути стерильними». Не одного хворого довелось оперувати мені з Анатолієм Пилиповичем. Це був хірург від Бога, віртуоз, розсудливий, впевнений у собі, він був цілеспрямований тільки на позитивний результат операції.

       Оскільки ми жили в одному будинку, тільки в різних під’їздах, то я мав можливість спілкуватися з Анатолієм Пилиповичем і в буденному житті. Запам’яталися його активність і в неробочий час, у вихідні дні. За його ініціативи влаштовувалися шахові та шашкові турніри, поїздки на рибалку та на ловлю раків, коли, зваривши, ласували ними, та за склянкою пива згадували цікаві історії з життя.

     Сміюха був хорошим рибалкою, та він любив ще й цікаво провести час, якось його урізноманітнити. Згадалась його розповідь про одну з рибалок з своїм сусідом Момонтом Віктором Дмитровичем. Виїхали вони на рибалку на озеро за містом. У Момонта був гумовий одномісний надувний човен. Тож вони по черзі ловили з човна. Риба клювала в’яло. Прийшла черга ловити з човна Сміюсі. Він відплив від берега та закинув вудочки. На одну з них він впіймав карася. Більше риба не ловилася. А Момонт все поглядав на човен з цікавістю. Анатолій Пилипович помітив це і вирішив пожартувати.

      Він прив’язав до однієї вудочки впійманого раніше карася і почав його раз-по-раз закидати у воду та витя­гувати. Складалося враження, що почався неймовірний кльов. Момонт занервував і почав вимагати, щоб Анатолій Пилипович плив до берега. Сміюха, звісно, не поспішав, доводив чоловіка до кондиції. І коли той став по-справжньому роздратований, Анатолій Пилипович підплив до берега. Момонт очікував побачити півчовна риби, а натомість побачив усього-на-всього одного карася, і того міцно прив’язаного до волосіні. І тільки тут чолов’яга зрозумів, що над ним пожартували. Обоє довго сміялися від душі з рибацької витівки.

      Любив Анатолій Пилипович у колі друзів за шкаликом винця поспівати. Співати він умів, голос мав співучий, сильний. Частіше всього він виконував «Поручик Голіцин», «Пара гнєдих», «Почему же ти замужем», «Маруся» та багато інших.

      Багато і довго можна розповідати про Анатолія Пилиповича. В завершення хочу сказати, що Сміюха Анатолій Пилипович любив свою роботу, сім’ю, друзів, рибалку, красу природи, та над усе він любив життя

 

ХОМЕНКО О.В.

лікар-хірург

      Згадуючи роки, що залишилися позаду, вдячна долі за те, що довелося працювати і спілкуватися із Анатолієм Пилиповичем Сміюхою. Лише світлі і добрі спогади спадають на думку. Ще будучи молодим, недосвідченим лікарем, підсвідомо шукала по-батьківському щирої підтримки і допомоги. І таку підтримку можна було завжди отримати від Анатолія Пилиповича. Перш за все у професії: завжди вчасно підкаже, навчить.

       Спочатку навіть дивувала ерудиція цієї людини. Згодом же навіть у моїй сім’ї всі знали: якщо не знаєш відповіді на якесь запитання - звертайся до Анатолія Пилиповича - чи то з літератури, чи з сільського господарства, чи з ремонту автомобіля.

       А що за веселий і компанійський був чоловік! Коли по­ряд Анатолій Пилипович - прощавай, поганий настрій! І пісню затягнути у веселій компанії, і по-дружньому пожар­тувати з колегами - тут Анатолій Пилипович незамінний.

      Не зустрічала у Баранівці людини, яка б говорила щось недобре про лікаря Сміюху. Звичайно, були невдачі, помилки, але з будь-якої ситуації умів Анатолій Пилипович вийти переможцем.

      Анатолій Пилипович Сміюха любив життя, любив людей. У моїй пам’яті він залишиться людиною, на яку треба рівнятися і з якої брати приклад.

 

НІНА  КАРПИШИНА

 голова  Смолдирівської
 ветеранської організації

СВІТЛА ДУШЕЮ ЛЮДИНА...

      Коли зникають промені сонця - на землі стає темно і холодно. Коли світ залишають світлі душею люди - він стає незатишним і сумним. Бо такі люди зігрівають наше життя своєю любов’ю, засівають його своїми добрими справами, прикрашають своїми усмішками і надихають своєю енергією.

      З Анатолієм Пилиповичем Сміюхою я познайомилася у хірургічному відділенні Баранівської районної лікарні у 1976 році. Туди поступила в тяжкому стані моя мама. Операція проходила впродовж трьох з половиною годин. На душі були тривога і сподівання. Після операції я відразу ж хотіла дізнатись, яка надія на покращення здоров’я мами, і зустрілась з хірургом.

      Це був Анатолій Пилипович. Він був надзвичайно втомлений після такої тяжкої операції, але не відмовився розповісти про результати і надії на видужання мами. Навпаки, старався вселити надію і заспокоїти.

      Відчувались його доброта і щирість, чуйність і сердечність, професіоналізм і сумлінне ставлення до своїх обов’язків - рятувати людям життя.

      Впродовж тридцяти восьми років його трудової діяльності у Баранівській районній лікарні його золоті руки врятували і продовжили життя не одній тисячі жителів нашого району.

      Він повертав людей до життя, щоб вони могли бачити, як сходить сонце над їхньою домівкою, зеленіє трава росяними ранками, наливається золоте колосся зерном, чується в неосяжній блакиті дзвінка пісня метушливого жайворонка.

      Життєвий шлях Анатолія Пилиповича є яскравим прикладом відданості своїй справі та обов ’язку. Йому були притаманні такі риси, як порядність, доброта, комунікабельність, вміння чути і прислухатися до людей.

      Від нас пішла прекрасна і щира людина – переступивши межу вічності. Пішов, але залишив по собі такий вагомий слід, що ми завжди із вдячністю будемо усвідомлювати - він був серед нас. Світла пам’ять про неординарну особистість, професіонала своєї справи, чуйну людину, доброго колегу і товариша - назавжди залишиться в наших серцях.

 

 МАРІЯ  РУДИК

 редактор відділу
 соціальних проблем
та інформації
Баранівської міськрайонної
газети «Слово Полісся»

 

ПОВЕРТАВ БЕЗЦІННИЙ ДАР - ЗДОРОВ’Я

      Кажуть, що у лікарів є особливе правило: повертати людині життя теплими руками. Для цього потрібно одне - вміння співчувати хворому. А у Анатолія Пилиповича Сміюхи - лікаря-хірурга Баранівської районної лікарні - цього співчуття було через міру. Всі прекрасні людські якості гармонійно поєднались і переплелися у ньому. Багато теплих листів-подяк людям в білих халатах надходило до редакції нашої газети за мої довгі роки роботи. З-поміж них найбільше на адресу саме лікаря-хірурга А.П. Сміюхи. Вони всі були пронизані щирими словами вдячності. Ось один із них: «Є прекрасна пісня про лікарів, а в ній є чудові слова: «Низько Вам поклонитися хочу, люди в білих халатах». Ці слова я адресую лікарю-хірургу Баранівської районної лікарні Анатолію Пилиповичу Сміюсі. Він дарував хворим тепло свого серця, а його вправні руки ніколи не знали втоми. Бо кожна вдала його операція - велика радість не тільки для хворого, його рідних, а й для самого лікаря.

      Безліч разів і наша родина зверталася за допомогою до Анатолія Пилиповича, тому ми всі були йому щиро вдячні за подаровані сонячні дні, за його душевну теплоту та повагу до людини»...

      Такого зворушливого і щирого листа написав до редакції Анатолій Васильович Бриковець з Мокрого. У цих рядках було стільки душевної теплоти, щирості, що й самій потеплішало на серці від цих слів.

- Хіба ж можливо передати доброту й милосердя Анатолія Пилиповича до всіх його хворих. Я вже й не вірила, що житиму, - згадались слова моєї супутниці, коли я їхала з нею до віддаленого села Мокрого...

...У прекрасну червневу пору народився лікар-хірург Анатолій Пилипович Сміюха. Він відзначав два свята в один день - свій день народження і День медичного працівника. Пам’ятаю, як удень його 70-річчя до редакції зателефонувала старша медсестра Оксана Іванівна Касянчук, і мовила:

- Напишіть в газету про нашого чудового хірурга - ветерана праці Анатолія Пилиповича Сміюху, бо, крім професійної майстерності, ця людина наділена даром співчуття і поваги до пацієнтів. Він і по сьогодні є взірцем для всього нашого медичного персоналу.

     А мені в ту хвилину пригадався випадок багаторічної давності. Я з сестрою-близнючкою Любою ходила до четвертого класу, коли нашу матусю у тяжкому стані доставили в хірургічне відділення Баранівської райлікарні. Життя нашої рідненької висіло на волосинці, і лише завдяки вчасно наданій допомозі Анатолія Пилиповича Сміюхи та його колеги Василя Тимофійовича Войтка маму вдалося поставити на ноги. Щоб висловити свою безмірну вдячність лікарям за врятування найріднішої людини, я написала подяку «Спасибі за матусю» у тодішню республіканську газету «Радянська Україна». Її надрукували. Потім ще були замітки у різні газети. Але та перша моя «ластівка» і визначила мою подальшу журналістську долю. А коли вже стала працювати в редакції газети «Слово Полісся», переконалася, наскільки люблять, поважають і цінують Анатолія Пилиповича його численні пацієнти. Вони постійно дякували за його золоті руки, добре серце, велике співчуття до болю і страждань хворої людини. А в цих словах була висока оцінка його нелегкої праці, недоспаних ночей, терпіння та чуйності.

     У вікно зазирає березень. Перших сонячних променів вже не відчує, на жаль, А.П. Сміюха. Його фото у чорній рамочці висить у нього вдома на стіні. Не зводить з нього погляду його дружина Віра Миколаївна Сміюха - колишня старша медсестра хірургічного відділення райлікарні. Бережуть добру пам’ять про нього його діти та онуки, численні його пацієнти, яким він повертав безцінний дар - здоров’я.

 

 

ГАННА ДОВГА

м. Баранівка

І СТАЛОСЯ ДИВО

      До хірургічного відділення Баранівської райлікарні я потрапила у безнадійному стані. Що я житиму, навіть надії не було ніякої. Потрібно було сподіватися на диво. І воно сталося, коли потрапила в руки лікарів-хірургів Анатолія Пилиповича Сміюхи та Василя Тимофійовича Войтка. Вправні і золоті руки цих двох людей в білих халатах зробили все, щоб врятувати мені життя і знову поставити на ноги. І хоч були довгі дні реабілітації, онкохвороба відступила і аналізи нормалізувалися.

      Пізніше Анатолій Пилипович Сміюха робив операцію і моїй племінниці Лілі - круглій сироті, яка ще в дитинстві втратила батьків, і я їх виховувала разом із її сестричкою - трирічною Наталею.

     Знаю, що за довгі роки роботи хірургом Анатолія Пилиповича всі його пацієнти знали як надзвичайно добросовісну і сердечну людину, яка завжди допоможе а найголовніше - він вміє вселити віру в одужання.

      Про цю світлу людину я й зараз не можу говорити в минулому часі. Бо коли світ залишає добра людина, бідніє земля. Збідніла вона, коли  назавжди втратила вона А.П. Сміюху - лікаря від Бога, хірурга-професіонала.

 

 

 

ГАЛИНА МИКОЛАЇВНА

РОМАНЧУК-ТЕРНОВСЬКА
ветеран праці,
екс-головна медсестра
з 48-річним стажем
Баранівської ЦРЛ,
голова профспілки медичних
працівників району

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ...

      Він був Людиною з великої літери...

     1968 рік. У розпалі було літо. Липень, підперезавшись зеленим поясом, ходив по садах і городах. На грядках полум’яніли полуниці, зваблювали зір, достигаючи, черешні, а краса безлічі квітів п’янила, захоплювала дух. Той день запам’ятався мені на все життя.

      Світлим спомином у серці залишилась зустріч з молодим хірургом Анатолієм Пилиповичем Сміюхою, яка відбулася у кабінеті головного лікаря Баранівської ЦРЛ Миколи Григоровича Пліскевича. Анатолій приїхав за направленням на роботу хірургом аж із Дніпро­петровщини. Працював у лікарні 44 роки. Став відомим хірургом. Неодноразово був нагороджений медалями, грамотами, отримав звання «Відмінника охорони здоров’я». Хірург вищої категорії.

       Знала його як напрочуд інтелігентну людину, уважну, привітну, щиру, справжнього професіонала, фахівця від Бога. Йому вірили люди району і області. До нього йшли за порадою, підтримкою і допомогою. Він допоміг тисячам людей.

      У вільний від роботи час любив порибалити, і рибалка був завзятий.

      Великий життєлюб, любив дотепне слово, гарну пісню, ліс, ходив по гриби.

       Кажуть, що коли світ залишає добра людина, біднішає земля. Збідніла вона, коли ми назавжди втратили Анатолія Пилиповича Сміюху.

       Навіть не віриться, що вже другий рік його немає поруч з нами. Пам’ять про нього у наших серцях і ще багатьох-багатьох людей буде жити довіку.

       Анатолій Пилипович полишив на землі гарний слід. Жаль, що життя не повторити «на біс». Йому присвоєно звання «Почесний громадянин Баранівки».

 

 

МИХАЛЮК Г. Ф.
рентген-лаборант,
нині пенсіонер

       Коли Анатолій Пилипович Сміюха вперше ступив на територію лікарні, я був перший, хто зустрів його, познайомився з ним. А було це так.

Літнього, липневого дня, далеко пообіднього часу, ближче до вечірнього я затримався на роботі в рентгенлабораторії, яка на той час знаходилася в старій поліклініці, в тій її частині, вікна якої виходять до центрального входу на територію лікарні. Моє затримання на роботі було викликане тим, що до лікарні поступив хворий з ургентною патологією, якому потрібно було робити рентген-знімок.

      На вулиці стояла липнева спека, і тому вікна в примі­щенні лабораторії були розчинені навтіж. Я стояв біля вікна, спершись ліктями на підвіконня, і спостерігав за вулицею. Мою увагу привернув високий, статний молодий чоловік з невеликою валізою в руках, що зайшов на територію лікарні. З того, як він поводився, було зрозуміло, що він не місцевий: почувався невпевнено і видивлявся навколо в надії побачити когось з людей.

      Погляд його зупинився на розчиненому вікні і на особі, яка знаходилася біля нього - тобто на мені. Він впіймав мій зацікавлений погляд і, підійшовши ближче та привітавшись, запитав, як йому знайти головного лікаря. Відповівши на привітання і поцікавившись хто він і для чого йому в таку пору головний лікар, я дізнався, що це не хто інший, як лікар-хірург Анатолій Пилипович Сміюха.

       Так відбулося моє перше знайомство з цією людиною, яке далі переросте в дружбу і навіть більше - ми станемо кумами.

       Багато, дуже багато хороших, приємних спогадів залишилося про цю неординарну людину, людину з особливим складом характеру, від якої постійно випромінювалося тепло і позитивна енергія.

      Ми дуже часто зустрічалися в різних життєвих ситуаціях як на роботі, так і в громадському житті. Анатолій Пилипович був працьовитою людиною, він не цурався будь-якої роботи, при тому всьому, він дуже добре розбирався як в механіці, так і в будівництві.

      Анатолій Сміюха був спортивно тренований, добре володів як волейбольним м’ячем, так і шахами. А ще мав чудовий голос, любив співати. Є такий вислів: якщо людина талановита, то вона талановита у всьому.

      Простота, людяність, чуйність, доброзичливість - ці риси просто притягували людей до Анатолія Пилиповича. Він був душею, осередком будь-якої компанії.

       А.П. Сміюха дуже любив красу природи, він полюбив ліс, що оточував Баранівку, нашу красуню - річку Случ. Те що він був завзятим рибалкою, і не просто завзятим рибалкою, а й дотепним у різних несподіваних ситуаціях, знали всі його друзі і знайомі.

       Він ніколи не переймався уловом, йому важливо було отримати задоволення від спілкування з друзями, з природою, подарувати друзям гарний настрій, який би залишив добрі спогади.

     Дуже шкода, що Анатолій Пилипович так рано пішов з життя. Багато людей, з якими я спілкувався, кажуть, що для них Анатолій Пилипович продовжує жити і вони постійно бачать перед своїми очима його добре, приємне усміхнене обличчя.

      26 лютого 2013 року після повторного інфаркту та довготривалої хвороби перестало битися його серце - людини з великої букви і лікаря від Бога, хірурга з золотими руками. Своїми добрими справами Анатолій Пилипович буде вічно жити у серцях і душах колег, пацієнтів, мешканців міста, мешканців району та області.

 

 

Нагороди